СНЯТИН

 

Снятин (Sniatyn) – місто районного підпорядкування Івано-Франківської області, центр району та міської ради. Розташований на лівому березі р. Прут (лів. прит. Дунаю) на висоті 273 м. над рівнем моря. Залізнична лінія Львів-Чернівці проходить за 5 км. на південь від міста. Назву міста виводять по різному. Існує гіпотеза, за якою топонім творять від слова сніт (снітарство) – "ремесло каретника-різьбяра". Вірогідніше, що поселення назване ім'ям його власника воєводи Костантина Сірославовича, який відомий в літописі як Кснятин (у формі Коснята із суф. – ин). На Снятин назва могла змінитися під впливом слова "сніт", яке для населення пізнішого часу було зрозумілішим.

 

Археологічні дослідження виявили значне число старожитностей: городище Снятин І (ур. Цвинтар, східна частина міста) та поселення Снятин ІІ (центр міста) належить до часів Київської Русі; поселення Снятин ІІІ (колишнє с.Микулинці, північно-західна околиця села)) належить епосі раннього заліза (VII-V ст. до н.е.); поселення Снятин IV (ур. Коло Тракторної Бригади, західна околиця) багатошарове: голіградська культура фракійського гальштату; римський час І-ІІІ ст.; Київська Русь.

 

Місто відоме з 1158 року (у 1448р. воно отримало магдебурзьке право).

У другій половині XIV ст. Галицька земля остаточно підкорена польськими феодалами. Місто перейшло під зверхність іноземних урядовців, а згодом стало власністю короля.

 

20 вересня 1485 року тут перебував Казимир IV Ягайлончик (1447-1492). Перебування монарха у місті ще більше посилило становище польських колоністів, остаточно зникли рештки руського права, погіршилось становище корінних мешканців.

 

Наприкінці 1456 року снятинці брали участь в антифеодальних виступах селян Північної Молдови, якими керував Лев. Національно-визвольний рух снятинських міщан сприяв тому, що повстанці Мухи, підійшовши до міста в 1490 році, заволоділи ним протягом дня, незважаючи на велику військову залогу. У 1641-1648 рр. жителі Снятина знову піднімалися проти своїх гнобителів.

 

Снятин вабив до себе вірмен, які на початку XVIІ ст. поклали тут початок своїй колонії. У 1628 р. вони отримали право на самоврядування, що ще більше сприяло зростанню міста як важливого економічного осередку Речі Посполитої. У 1834 році на околицях Снятина виникла німецька колонія Августдорф.

 

В австро-угорський період своєї історії Снятин перетворюється у звичайне повітове містечко, яке однак, завжди було "осідком великого українського духу".

 

У липні 1875  до міста в складі західноукраїнського театру "Руська Бесіда" приїхав Михайло Кропивницький. На вічі, яке відбулося у лютому 1892 року, виступали Іван Франко, Василь Стефаник, Михайло Павлик, Іван Сандуляк. В березні 1881 року, священик о. Теофіл Кобринський заснував міську читальню, яку в 1893 році було реорганізовано в читальню "Просвіти".

 

В лавах Українських січових стрільців воювало 14 жителів міста. Легендарним ватажком усусусів став снятинчанин Сень Горук, герой Лисонської битви (1916), член Української Бойової Управи, член військового комітету, який підготував виступ українців 1-го листопада 1918 року, забезпечивши проголошення незалежної Західно-Української Республіки (ЗУНР). Боротьбу за молоду Українську державу в складі Української Галицької армії вело 36 вихідців повітового центру.

 

Снятин дав Україні і Василя Андрусяка (псевдо "Грегіт", "Різун"), полковника, командира тактичного відтинку УПА "Чорний ліс" (Захід), нагородженого за відвагу в боротьбі з окупантами Золотим Хрестом першої кляси.

 

У місті народився всесвітньовідомий художник-графік Василь Касіян, лауреат Шевченківської премії.

В нинішні межі районного центру увійшов Августдорф (1940), Кулачин (1979) і Микулинці (1978).

 

Сучасний Снятин – місто суцільної реконструкції і новобудов. Відкрито три сучасних АЗС з повним комплексом обслуговування, дві сучасні станції технічного обслуговування автомобілів, працює 72 крамниці, 5 ресторанів, 18 кафе, 2 їдальні швидкого обслуговування. Стало до ладу підприємство із випуску металодахівки. Хліб випікають 5 приватних пекарень.

 

Значні обсяги виробництва мають підприємства із випуску бруківки різних сортів, яка використовується як для комунальних потреб, так і для приватного сектору. Снятинський цегельний завод випускає в рік близько 16 млн. штук цегли. Навесні 2004 року введено в дію Снятинську ГЕС потужністю 400 кВ. Вона підключена до загальної мережі Прикарпаттяобленерго і почала давати промислову електроенергію, заробляючи свої перші гроші.

 

Загалом ще можна констатувати про те, що районний центр уже пережив період депресії, викликаної економічними негараздами і знову вступає в стабільне русло економічного, соціального та культурного піднесення, в основі якого лежить працьовитість його людей,їхня любов до свого міста.

           

Місто свого дитинства і юності прославили: Адамів Олег Євстахович (1953 р.н.) – командир атомного підводного човна, Білолипецька Інна Ярославівна (1952 р.н.) – директор видавництва "Смолоскип", Буцьо Зиновій Юрійович (1939 р.н.) – заслужений енергетик України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, Вавринюк Галина Романівна (1952 р.н.) – член Національної спілки журналістів України, журналіст, заступник редактора журналу "Київ", Куравський Зиновій Васильович       (1944 р.н.) – дипломат, кандидат історичних наук, громадсько-політичний діяч, Макомела Роман Миколайович (1959 р.н.) – заслужений лікар України, начальник головного управління охорони здоров'я Київської міської державної адміністрації, Розновець Богдан Ярославович (1956 р.н.) – військовослужбовець, заступник головнокомандувача Сухопутних військ, генерал-майор, магістр військового державного управління.

 

Квітує місто над Прутом. Розцвітає щоденно працею наших сучасників, які творять нові яскраві сторінки його історії та культури на прославу України.

           

КУЛАЧИН

 

Кулачин – село (об'єднане з містом Снятином 1979 року) на потоці Кулачин (права притока Турецького потоку, ліва притока Пруту). Назва поселення походить від найменування потоку Кулачин. Назва останнього є, очевидно, від антропонімного походження. Здавен річечка була природнім кордоном між Польщею і Молдавією.

 

Село межує: на сході – з с.Оршівці Кіцманського району Чернівецької області, на півдні – з с.Запруття Снятинського району, на півночі – з с.Іванківці Кіцманського району. Територія населеного пункту омивається із півдня – водами р.Прут, із заходу – річечкою Потічок та з півночі – водами Турецького потоку. Кулачин на 3 км. з бічними і паралельними вулицями простягнувся вздовж обох боків автомагістралі Львів-Чернівці.

 

Перша письмова згадка про населений пункт датується 1458 роком. Йому випала доля бути воротами між двома історико-етнографічними землями – Галичиною та Буковиною.

 

Кулачинці ніколи не мирилися з існуючими порядками іноземного поневолення і завжди підтримували повстанські загони: Мухи (1490 р.), молдавських опришків Бордюка (60-70-і роки XVII ст.) . У другій половині XVII ст. на польсько-молдавському пограниччі активно виступали карпатські опришки. У 1690-1692 рр. вони захоплювали багаті купецькі валки, які проходили по молдавському шляху Ясси-Снятин-Львів.

       

Кулачин і Оршівці з румунського боку, становили майже один населений пункт і були ідеальним місцем для кордону. 1 березня 1919 року до диспозиції повітової команди в Снятині було призначено М. Бурнадза, який очолив провід третьої сотні програничної сторожі. Тільки через Кулачин, що стояв на головному шляху Чернівці-Коломия, відбувалася легальна комунікація з Румунією, стояла прикордонна чета під командою хорунжого Майданського.

           

Станом на 30 вересня 1921 року у Кулачині нараховувалося 487 мешканців і  105 будинків, на 9 грудня 1931 року – 514 мешканців і 120 будинків, а на 1 січня 1939 року – 530 мешканців. В адміністративному відношенні село на 1 квітня 1935 року належало до гміни (управи) Микулинці, перебуваючи в її складі з населеними пунктами Будилів, Видинів, Карлів (Прутівка), Микулинці та Устя аж до закінчення Другої світової війни.

 

У 1939 році у Кулачин, як і всюди в Західну Україну, прийшла радянська влада. Першим головою сільської ради було обрано Миколу Бордуна, секретарем – Василя Чернівчана. Головою Запрутянської сільської ради став Дмитро Куравський, секретарем – Ярослава Москалик. Тоді почалися масові арешти український патріотів. На Балках арешти розпочалися в лютому 1940 року – ув'язнили директора школи Миколу Петрівського, станичного ОУН Адама Опарука, братів Дмитра та Іллю Ткачуків, Михайла Садового, Костика Керницького, Василя Радевича, які були членами "Сокола", Івана Баб'юка, Миколу Гуцуляка, Миколу Фрондзея та ін. У Кулачині НКВС арештувало Дмитра Березінського, Босовича, Іллю Касьяна, Дмитра Кушицького, Йосафата Онищука, Петра Чорного, яких розстріляли.

 

До початку німецько-радянської війни на кордоні з Румунією в Кулачині був розташований контрольно-пропускний пункт, який входив до складу Окремої Коломийської прикордонної комендатури. Начальником Снятинського ККП був старший лейтенант О.О. Жучихін. В ході відступу радянських військ, який розпочався з початком війни, на підмогу прикордонникам прийшла оперативна група. Три атаки ворога відбили захисники пропускного пункту. Живими залишилися лише сім чоловік, в їх числі: старший лейтенант П.П. Іщенко та їздовий снятинського вузла зв'язку Д.В. Кудінов. Тридцятого червня 1941 року фашисти перейшли через село і захопили Снятин.

 

До влиття Кулачина в межі Снятинської міської ради, село ділилося на дві частини: Старий Кулачин і Новий Кулачин (передмістя Балки, яке виникло 1571 року та частина села Запруття по ліву сторону Прута), що типово для багатьох населених пунктів України.

 

Мікрорайон Кулачин складається з 10 вулиць: Берестова (як пише Д.Бучко – це, можливо, колишнє село Берестів, найдавніша згадка про яке  1548 р.), Букова, Горіхова, Завалівська, Заводська, Кулачинська, Листопадова, Лесі Українки, Шевченка та Широка.

              

На території мікрорайону знаходиться пам'ятка дерев'яної архітектури – храм Іванна Богослова, побудована на кошти громади у 1830 році. Церква дерев'яна, хрестоподібна у плані, одно банна. Купол нетрадиційно грушевидний. При церкві гуртувалися братства звичайне свічкове і тверезості, діяла читальня "Скала", заснована 1937 року. Святині особливого шанування: хрест тверезості (1874 р.), пам'ятник односельчанам, які загинули у Другій світовій війні та в боротьбі з противниками радянської влади (1971 р.).

 

МИКУЛИНЦІ

 

Микулинці – село (об'єдане з містом Снятином 1978 року) на лівому березі р.Прут, зх..Снятина. Найменування поселення походить від патронімної назви Микулинці < особова назва Микула. Не єдина така назва в Україні: маємо село Микулинці у Літинському районі Вінницької області та селище міського типу Микулівці (Закарпаття) теж мають у своїй основі особове ім'я Микула.

 

Переказ записаний Михайлом Бажанським говорить про те, що Микула, це військовий ватажок на Снятинщині, якого за хоробрість і героїзм наділено земельними посілостями в околицях, де розташовувалося село Микулинці. Перша письмова згадка про населений пункт припадає на 1427 рік. Однак, люди замешкували ці землі ще в доісторичні часи. Поселення Снятин ІІІ (колишнє с. Микулинці) археологом Б. Томенчуком виявлено у 1977 році. Археологічні старожитності належать епосі раннього заліза (VII-V ст. до Різдва Христового). Площа пам'ятки поблизу сільгосптехніки у північно-західній околиці села становить близько 1 га. Поселення Снятин IV (колишнє с.Микулинці) в урочищі Коло Тракторної Бригади у західній околиці  багатошарове: голіградська культура фракійського гальштату; римський час I-III ст.; Київська Русь. Пам'ятку площею 1,5 га. у 1987 році досліджував розвідзагін під керівництвом В.Барана. У 1444 році Кордейович продав "свої" Микулинці Якову з Тисмениці за тридцять марок дрібної монети.

 

Наприкінці XIX на початку XX ст. в житті микулинецької громади відбуваються великі культурні зрушення. Якщо з 1868 року в селі існувала парохіальна школа, то вже першого вересня 1898 року була заснована однокласна державна школа з українською мовою навчання. Виникла "Народна спілка" (1899 р.), "Січ" (1903), "Просвіта" (1914).

 

Село розвивалося економічно. В ньому діяв єдиний в повіті млин, власниками якого були брати Розенберги і гуральня (1913 р.). У 1908 році жителі Микулинців зазнали лиха від стихійних нещасть – спершу посухи (травень, червень), далі приморозку і зливних дощів (липень, половина серпня).

 

Окрім українців у селі, в якому 1910 року нараховувалося 1223 особи, мешкали поляки, євреї, інші іноетнічні меншини. За віросповіданням у  1911 році вони поділялися так: 742 греко – католики, 38 римо –католиків, 90 іудеїв.

 

Найбільш активно в цей час у селі діяло товариство "Січ", яке 1910 року мало 50 членів (з них – 17 жінок). Заходами товариства 14 червня 1914 року у селі було відкрито один з перших у Галичині пам'ятників Тарасові Григоровичу Шевченку. Напис на святині : "1814-1914 Тарасови Шевченкови найбільшому генієві і поетови України товариство Січи"

 

Першого вересня 1898 року у селі запрацювала однокласна державна школа, у якій до початку Першої світової війни після Владислава Аркусевича та Лубковського учителювала Наталія Карп'юк ( пізніше – дружина письменника Марка Черемшини). До початку тридцятих років школа у Микулинцях стала утраквістичною (польсько-українською), а до 1938 року – двокласною.

 

У 1867 році Микулинецьку парохію було відокремлено від Снятинської і прилучено до Будилівської.

У 1906 році натомість старої збудовано нову церкву св. Миколая. Вона дерев'яна, одно банна, хрестоподібна. Церква закрита 1961, відкрита й знову освячена 1989 років. Дзвіниця дерев'яна, побудована 1907 року. Священики: о.Степан Магазевич, один із перших душ пастирів в селах Будилові і Микулинцях у 1700-х роках; о. Антін Ліщинецький  - у 1800-х роках; о. Йосиф Трильовський (1836 р.н.), рукоположений на священичий сан 1861 року, парох у 1887-1906 рр.; о . Василь Пік (1877 р.н.), рукоположений 1905-го, парох села у 1927 році. Святині особливого шанування: пам'ятний хрест на честь скасування панщини 1848 року, каплиця.

           

У передвоєнні роки на базі маєтку дідича Богусевича (його самого та сестру Тратерову більшовики вивезли у Сибір ще 1939-1940 років) у Микулинцях було утворено колгосп ім. І.Я. Франка. Після війни у селі містилася центральна садиба укрупненого колгоспу ім. Леніна. У 1949 році в Микулинцях нараховувалося 745 мешканців, а через десять років населений пункт заселяла 721 особа. Село разом із Устям, Будиловим, Орелцем та Туловою входило до складу Устянської сільської ради.

 

До включення Микулинець в межі районного центру, село мало осередки з такими назвами: "Гора", Долина", "За ясинівцем", "За яром", "Малі Микулинці" (у 1951 році хутір приєднано до села Потічок), "На хатках" (біля панського двору), "Приліпка". Поля і урочища: "Вивіз" (роздоріжжя), "Вигін" (пасовище), "Жовті береги", "Камениски", "Коло вікнини", "Коло Грутчихи", "Ксьондзьке" (поля), "Лукач" (стежка через яр), "Панський луг", "Понад став", "Рогатка" (роздоріжжя), "Сіножаті". Окремі назви мікротопонімів у побуті микулинців функціонують досі.

 

Типові прізвища: Григорчук, Касіян, Кейван, Кіцул, Мартин, Попович, Романюк.

У Микулинцях народився Василь Касіян (1.01.1896-26.06.1976) – український графік, народний художник СРСР (з 1944), дійсний член Академії Мистецтв СРСР (з 1947), Герой Соціалістичної Праці (1974). Закінчив (1926) Празьку академію образотворчих мистецтв (у М.Швабінського). З 1927 (з перервою) – професор Київського художнього інституту. В.Касіян – лауреат Державної премії УРСР ім.. Т.Шевченка (1964) та Державної премії УРСР (1971). Автор творів: "Гуцул" (1923), "Іван Франко" (1926), "Герой Перекопу" (1927), "Тарас Шевченко" (1922-23,1926,1960); ілюстрацій до "Кобзаря" Т.Шевченка (1934, 1944, 1949, 1954, 1974), до повісті "Борислав сміється" І.Франка, "Земля" О.  Кобилянської (1950, 1954), до новел "Офорти Тараса Шевченка" (1964). У 1978 році встановлено премію ім.. Василя Ілліча Касіяна. А 1982 року у Снятині відкрито художньо-меморіальний комплекс В.І.Касіяна.

 

Із Микулинець походить Руслана Кіреєва – Лутченко (4.01.1949) – культурно-громадська діячка, краєзнавець. Закінчила Снятинську середню школу ім.. В. Стефаника (1966). Здобула філологічну освіту в Івано-Франківському педагогічному інституті (1976). Працювала на підприємствах районного центру, кореспондентом снятинського радіо, з 1976 р. директор літературно-меморіального музею Марка Черемшини. Автор книг "Ратуша – окраса Снятина" (співав. Володимир Карий, 2009), "Український світ у країні кленового листу (співав. Володимир Карий, 2008), багатьох краєзнавчих публікацій у газетах Снятинська вежа", "Село і люди", "Голос Покуття", в путівнику по музею автора славетних "Карбів". Написала народознавче дослідження "Покутське весілля" (2000), опублікувала листи Марка Черемшини до Сеня Горука (2001). Входить до редакційної колегії літературно-краєзнавчого і мистецького альманаху "Ямчорів". Лауреат премії ім.. Марка Черемшини (1999).

 

Микулинці – рідне село Романа Касіяна (8.11.1926) – вчителя, "Відмінника народної освіти" та "Відмінника фізичної культури", члена районної ради "Просвіти", голови снятинської районної Спілки ветеранів війни і праці. Він – автор книги "Микулинці" (1997), лауреат літературно-мистецької премії ім.. Марка Черемшини" (2002).

 

На території мікрорайону знаходяться: пам'ятник Т.Г. Шевченку (1914), пам'ятник односельчанам, які загинули у Другій світовій війні (1968), символічна могила полеглим за волю України (2001).

 

Висота Микулинець над мостом на Пруті сягає 209 метрів понад рівнем моря. З висоти горба відкривається широка панорама мальовничого Припруття з Карпатами вдалині…

 

Порадник