ПОМИНАЛЬНІ ДЗВОНИ: ЛУКАНЮК (Капанюк) АНДРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

Його біографія коротка, поміщається в неповних двадцять чотири роки, але така яскрава.

Своєю появою на світ утішив батьків 25 травня 1998 року. Починаючи із 2004 року, вісім з половиною років бігав у рідну Горішньозалучанську школу. Він любив її, свою школу, і свій великий дружний клас.

А ще любив рідний край і Україну, мріяв стати їхнім захисником. Ця мрія у січні 2013-го року привела Андрія на навчання у Прикарпатський військово-спортивний ліцей. Після його завершення навчався у Харківському Національному університеті повітряних сил імені Івана Кожедуба. А далі була трьохрічна служба по контракту у Збройних силах України, юний сержант добровольцем воював на Донбасі.

Після закінчення контракту Андрій спробував пошукати щастя за кордоном, два з половиною роки працював у Парижі. То були справді щасливі роки. Там знайшов багато друзів з усього світу. Його любили і шанували за доброту, щирість, веселу вдачу, за те, що був вірним товаришем.

24 лютого, почувши про початок війни, Андрій вирішив повернутися на Батьківщину. Повернувся не з пустими руками, а з великим вантажем гуманітарної допомоги. 5 березня о шостій годині ранку він разом із товаришем на автомобілях, призначених для військової бригади, виїхали у одну із гарячих точок України, захищати місто Миколаїв.

А вже 15 березня прилетіла страшна звістка: під час виконання бойового завдання сержант Андрій Луканюк загинув.

Смерть Андрія – це велика непоправна втрата для родини, для села, для України. Для всіх, кого він так любив, що не пошкодував свого молодого життя.

Віддав, що найдорожче мав, хлопчина.

Хоч ще не час. Не час було! Не час!

За ближнього віддав і за Вкраїну.

А хто той ближній? То є кожен з нас!