ПОМИНАЛЬНІ ДЗВОНИ: РІПКО ВІТАЛІЙ ІВАНОВИЧ
Ріпко Віталій Іванович народився 21 жовтня 1985р.в мальовничому селі Будилів Снятинського району Івано-Франківської області. Він був третьою дитиною у сім'ї простих робочих Івана Михайловича та Любов Ярославівни. І хоч Віталій був найменшим, але завжди намагався бути опорою для своїх старших за віком сестричок.
В 2001 році закінчив 9 класів у рідному селі, а потім продовжував навчання в Устянській Загальноосвітній школі І-ІІІ ст., де і здобув повну середню освіту.
Змалку захоплювався технікою, і тому не задумуючись, зразу ж після школи пішов працювати оператором на автозаправку.
Віталій був щирим, привітним, добрим, веселим та доброзичливим юнаком. Завжди мріяв про щасливе сімейне життя, гарну родину. Зі своєю майбутньою дружиною Іриною, був знайомий з дитячих років (з 11років). Дитяче захоплення переросло у справжнє міцне кохання і в травні 2006 року Віталій та Ірина одружилися. Після весілля Віталій Іванович переїздить в село Задубрівка Чернівецької області, де мешкала його дружина. Після переїзду влаштувався працювати водієм-експедитором на фірмі "СавСервіс". Тут Віталій знайшов багато нових друзів, адже був дружелюбним, надійним, щирим та відкритим у спілкуванні і завжди допомагав у будь-якій складній ситуації, а також вмів вислухати, розрадити та підтримати, за що його в колективі поважали та цінували. А згодом продовжував працювати на посаді водія-експедитора у фірмі "КласіКо", де також відмічався людяністю та хорошими рисами характеру і поповнив свій список хорошими друзями.
1 листопада 2006р. померла старша сестра Віталія. Це був важкий удар втрати, який залишив слід на все життя.
В червні 2007року у сім'ї Віталія велика радість- народився довгоочікуваний синочок Владислав. Віталій дуже любив свого сина, хотів навчити його всьому, що знав сам. Неодноразово брав із собою у ліс по гриби, а також на риболовлю. Хоч як сильно любив синочка, але ввесь час Віталій мріяв також і про донечку. І в серпні 2012року дружина Ірина подарувала Віталію таку бажану і любиму донечку Ніку.
Віталій Іванович віддавав усю свою любов, тепло та опіку дітям і дружині. А вони, взамін, його поважали та радували своїми досягненнями у спорті та навчанні. Син займався "Дзюдо" і на змаганнях завжди виборював призові місця. Віталій, як батько, кожного разу хвилювався за сина, але водночас радів перемогам і гордився ним. Щоб більше часу проводити разом, батько із сином частенько їздили на риболовлю з ночівлею. А з сім'єю часто їздили на природу, де Віталій балував своїх рідних смачнющим шашликом та стравами на мангалі. У приготуванні рибки на мангалі Віталію не було рівних. Це було ще одне із його захоплень.
Все складалося якнайкраще, але страшна війна зруйнувала всі плани, мрії та сподівання. 27 липня 2022року Віталій Іванович Ріпко пішов захищати свою країну, свій дім, своїх діточок та дружину від лютого ворога. Пройшов навчальну підготовку у Львівській області, здобув навики артилериста. Та через деякий час був переведений у зону бойових дій.
На початку вересня 2022 року Віталій Іванович прибув для подальшого проходження військової служби у військову частину м.Біла Церква Київської області. А 21 вересня 2022року Ріпко Віталія зарахували до списків особового складу військової частини А2167 та призначили на посаду механіка-водія 3 самохідної артилерійської батареї 1 самохідного артдивізіону бригадної артилерійської групи. Так Віталій Іванович Ріпко потрапив у 72 ОМБр (окрема механізована бригада) ім.Чорних Запорожців. Девіз бригади-"Україна або смерть". А 24 вересня 2022року відправився боронити кордони країни на Вугледарському напрямку, де гідно і з честю виконував свої бойові завдання 1 рік і 4 місяці без перерви та ротації. Віталій Ріпко був водієм-механіком самохідної артилерійської установки- САУ "Гвоздика".
За цей період, м'яко кажучи, було не солодко. Кожен виїзд на бойову позицію- це період хвилювання, неспокою і в молитві для сім'ї. Адже ворог безпощадний, небезпека чатувала на кожному кроці. Декілька разів Віталій з побратимами, чудом врятувались від БПЛА "Ланцет", неодноразово потрапляли під касетні снаряди і не тільки це... Та з Божою допомогою залишались живими і неушкодженими. Попри все Віталій ніколи не скаржився та кожного разу на питання "Як ти там?", відповідав, що все добре і спокійно. Він був мужнім, хоробрим та сміливим захисником. За що був нагороджений медаллю і відзнакою президента "За оборону України" та медаллю "Ветерана війни". Побратими називали його лагідно "західнячок", бо лише він був один у бригаді із Західної України.
Вперше Віталій зміг вирватись у короткострокову відпустку до сім'ї на 10 днів через 10,5 місяців з моменту мобілізації. Віталій зробив приємний сюрприз для сім'ї та рідних і таємно, без попередження приїхав додому. Ця зустріч була з посмішкою та сльозами радості на очах як у дітей з дружиною, так і в самого Віталія. Ці декілька днів, у сімейному колі, пролетіли як одна мить і Віталій повернувся на війну до своїх побратимів, з якими так зріднились.
Згодом, 4 серпня 2023 року Віталій знову вирвався у відпустку, знову ж нікому з рідних нічого не сказавши. Спершу зробив сюрприз своїй дружині, прийшовши з квітами у лікарню, де вона працює медичною сестрою. Ця зустріч була несподіваною та дуже зворушливою, що плакала не тільки дружина, а і всі її співробітниці.
Востаннє у відпустку Віталій приїхав майже за місяць до смерті. Він був зовсім іншим, не таким життєрадісним, веселим та усміхненим як минулі рази, а був зажуреним, сумним та тривожним, ніби відчував свою смерть. За короткий період відпустки, Віталій відвідав коледж, де навчається син, поспілкувався з його куратором та директором і на згадку залишив прапор України з емблемою своєї бригади. Також зайшов до донечки у школу, де поспілкувався з її однокласниками та вчителями. А наступного дня поїхав у рідне село Будилів до родичів і не забув зайти у сільську школу, де навчався 9 років. Віталій хотів по максимум зустрітись з усіма рідними, друзями та знайомими. Ніби відчував, що він тут востаннє. Усю відпустку він був замисленим, сумним та похмурим.
5 листопада 2023року Віталій повернувся на фронт, а через декілька днів відправився на позицію виконувати бойові завдання. 18 листопада 2023року скинув дружині останнє своє фото з бліндажа. Хоч Віталій на фото усміхнений, але в очах було видно смуток і втому. Після бойового завдання, яке тривало 8 діб у Віталія різко погіршилось здоров'я. 22 листопада 2023року його побратим і найкращий друг з позивним "Док", помітив погане самопочуття Віталія та одразу ж доправив його у 66-ий військово-мобільний госпіталь міста Покровськ для лікування. Через постійні обстріли та перебої з електроенергією, лікарі не змогли повністю обстежити і діагностувати хворобу. Стан погіршився і 23 листопада лікарі прийняли рішення про перевід до Новомосковської центральної лікарні інтенсивного лікування, що на Дніпропетровщині, для подальшого лікування. Страшний вирок лікарів: Лептоспіроз важкий перебіг. Життя солдата Віталія Ріпко обірвалося 24 листопада 2023 у військовому госпіталі м. Дніпро.
Скорботний кортеж з тілом захисника України прибув у село Будилів, де родився Віталій Іванович. А 2 грудня 2023року попрямував у село Задубрівка Чернівецької області, де 18 років Віталій прожив зі своєю дружиною та 3 грудня 2023року з усіма військовими почестями був там похований. Віддати честь і шану прийшла не одна сотня людей. А також змогли вирватись з фронту 4 побратими, які були найкращими друзями Віталія.
Віталій Іванович залишив світлий слід і залишиться назавжди у пам'яті односельчан, рідних, друзів, бойових товаришів, батьків та дружини, а особливо дітей. Ріпко Ніка щиро вірить, що батько підтримує її з небес і радіє її успіхам у спорті. Після мобілізації татка, вона дуже важко переносила його відсутність і почала займатись гімнастикою в повітрі, щоб відволіктися. Вона готувала номер-сюрприз для татка до дня Української армії. Вибір музики до номера зупинився на пісні "Доньці" Павла Вишебаби. Адже у січні 2023року для підняття бойового духу Павло Вишебаба зустрівся з бригадою та подарував свою книгу з автографом Віталію. Дуже боляче, що татко не дожив до цього моменту, щоб гордитись, підтримати та розділити радість від досягнутого. Всі свої перемоги Нікуся присвячує таткові, вона татусева донечка, його перлинка і гордість... А син Владислав дуже швидко подорослішав, старається бути опорою і підтримкою у сім'ї, віддає сестричці всю свою любов та опіку. Адже він, як татко казав, справжній козак та продовжувач його роду.
Їхній батько Герой, а Герої не вмирають і будуть вічно жити у пам'яті та серцях рідних...
