ПОМИНАЛЬНІ ДЗВОНИ: РОМАНЧУК ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ
Романчук Володимир Васильович народився 8 березня 1981 року в родині Василя та Ольги.
У сім’ї був старшим. Коли народилася сестричка Леся, тішився нею, разом проводили час. У родині панувала атмосфера любові і поваги один до одного, зберігалися культурні традиції.
Дитинство було веселим і безтурботним, а ще насиченим різними подіями. Дідусь Петро Михайлович Тимчук, патріот України, який першим у Покутті підняв синьо-жовтий прапор, мріяв бачити свого онука справжнім козаком. Тому в час незалежності України осідлав його на коня в козацькому одязі і навчив співати патріотичних пісень, прививаючи любов до рідної землі.
Навчався Володимир в Белелуйській загальноосвітній школі. Згодом поступає в Богородчанський військово-спортивний ліцей. Вищу освіту здобув у Хмельницькій академії прикордонних військ. Свою військову кар’єру розпочав у Закарпатській області, був заступником начальника прикордонної служби.
17 липня 2004 р. одружився з односельчанкою Галею. 11 серпня 2006 р. у сім’ї народилася дочка Вікторія, а 01 січня 2015 р. — син Назарчик. Володимир дуже любив своїх дітей, радів їхнім успіхам, був добрим батьком для них, мудрим порадником.
Після звільнення з служби прикордонних військ повертається в своє рідне село Белелуя, влаштовується електромонтером в районне відділення електромереж. Поряд із роботою продовжує заочно навчатися у Тернопільському державному університеті. Та згодом, за покликом свого серця, змінює цивільну роботу на військову службу, те, що йому було ближче до душі. Працює на керівних посадах в Городенківському райвійськкоматі.
У 2016 році військові дії на Сході України покликали його стати на захист рідної землі. Володимир гідно ніс службу, був учасником АТО. Як офіцер, він зарекомендував себе з позитивної сторони, з повагою ставився до своїх підлеглих. Користувався авторитетом Йому завжди були притаманні такі риси, як порядність, чесність. За сумлінну службу неодноразово був нагороджений грамотами, відзнаками.
У 2021 році була велика втрата – помирає батько.
Після повернення з АТО продовжує працювати в Городенківському райвійськкоматі. Він бачив і розумів, що війна несе нищення для нашого народу. Не міг спокійно жити знаючи, що молоді хлопці віддають своє життя. У липні 2024 року їде на Схід України для проходження військової служби у воєнну частину м.Запоріжжя. За свої заслуги був нагороджений нагрудним знаком «За оборону Запоріжжя», чим дуже пишався. Стає командиром роти Реб 141 ОМБр. В останні місяці ніс службу на Донецькому напрямку.
Його любили за людяність, за патріотизм. Володя ніколи не покидав своїх підлеглих, завжди йшов з ними на виконання бойового завдання. А ще він дуже вболівав за долю рідної України, за майбутнє своїх дітей. Мріяв вигнати ворога з української землі і повернутися до родини з перемогою. Ще 4 квітня на його сторінці у фейсбуці він написав подяку від себе і побратимів за зібрані кошти на дороговартісний комплекс РЕБ. ,,Тішився, що ця техніка зможе врятувати життя багатьох людей.
Останніми словами його були: «Долучайтесь до спільної ПЕРЕМОГИ. Ви — найкращі. Ми без вас ніяк, але і ви без нас…»
7 квітня 2025 року при виконанні бойового завдання Володимир Васильович загинув. Перестало битися серце майора, командира роти РЕБ 141 ОМБр.
Не стало доброї людини, люблячого сина, коханого чоловіка, прекрасного батька. Не стало вірного товариша, побратима. Україна втратила ще одного захисника, патріота, Героя.
Низький уклін Герою України. Царство небесне і вічна, світла пам’ять.
