Старостинський округ № 1

 Новоселиця, Попельники, Джурів, Тучапи.

Староста - Николюк Степан Тарасович

Новоселиця

Провідний спеціаліст з документування - Захарія Наталія Григорівна

Головний спеціаліст-землевпорядник - Максим'юк Іванна Петрівна

 

   Новоселиця (Novoselytsia –  село на р. Рибниця (пр. прит. Пруту), цд. Заболотова. Назва походить від апелятиву новоселиця – "новозасноване поселення" (порівняймо, новоселець – "людина, що нещодавно поселялася десь, новий поселенець".) Топонім дослівно означає поселення, що заснувалось на місці зниклого населеного пункту. Вперше згадується як новозасноване село Снятинського староства у 1448 році.

   Населений пункт ділиться на такі частини: Підгора з кутами: Горішній, Долішній, Гнилиця, Межа, Гостинець, Млинський кут та Під Горою з кутами: Церковний, Лази, Крихкенка.

   Село межує на сході – з поселенням Джурів, на заході – з с. Рожнів, Косівського району, на півночі – с. Тростянець, північно-східна частина обмежена лісом.

Загальна площа – 949,70 га, площа нас. пункту – 512,50 га

Населення – 1185 осіб

Віддаль до Снятина – 25 км, до Івано-Франківська – 100 км

Пошт. інд. 78355                                                                                        

   У населеному пункті знаходяться пам'ятники: скасування панщини, загиблим односельчанам на фронтах Другої світової війни (1985 р.), воїнам ОУН-УПА (1995 р.), воїнам ОУН-УПА (2001), могила січовим стрільцям (1996 р.).

   У Новоселиці народився Василь Васильович Пилип'юк, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, автор майже шести десятків високохудожніх фотоальбомів, які прославили Україну й Покуття у світі. Серед них виокремимо наступні: "В краю Черемоша й Прута" (1995), "Снятиие мій" (2008), у співавторстві з Петром Сіреджуком – книгу "Новоселиця над Рибницею (нариси історії села)" (2006). У стінах сільського Будинку культури з 2006 року діє фотомистецька галерея відомого майстра “Світла й Тіні”. Серед знаних новосельчан – Григорій Дмитрович Гуцуляк (1946 р.н., директор Прикарпатського відділення інституту агроекології та біотехнологій, Валерій Петрович Кондрук (1958 р.н.), підприємець, власник фармацевтичної фірми "Артур і К" та однойменної мережі аптек.

 

Попельники

Провідний спеціаліст з документування - Семотюк Галина Василівна

Головний спеціаліст-землевпорядник Максим'юк Іванна Петрівна

 

   Географічне положення.

Село Попельники Снятинського району розташоване на лівому березі річки Черемош, яка відділяє Галичину від Буковини. На південь — річка Черемош, на захід — села Рибне та Новоселиця, на півночі — Рудники і Джурів, на сході — Тучапи. До залізничної станції Заболотів 13 км, до станції Снятин — 15 км.

   Господарювання.

ПП Луканюк В. В.

Деревопереробний цех заснований у 2001 році. Напрям роботи — виробництво щепи для копчення ковбасних виробів, риби, птиці в коптильних термокамерах.

ПП Клопотар В. Ю. 0,89 га

Деревопереробний цех заснований у 2013 році. Напрям роботи — виробництво щепи для копчення ковбасних виробів, риби, птиці в коптильних термокамерах.

Талант-ІТК

Підприємство передбачає випуск понад 150 видів продукції з дерева і не тільки за технологією безвідходного виробництва.

Ярослав і К

Приватна фірма виготовляє мясо-ковбасні вироби, займається поставкою м'яса та вирощує зерново-бобові культури.

Богдан і К

Приватне підприємство по вирощуванню сільськогосподарських культур

ПП Шварговський С. М. 0,67 га

Деревопереробний цех заснований у 2013 році. Напрям роботи пилорама.

“Ексімп” ВКП Кусяк Іван Васильович

"Мрія" фермерське господарство Андрицюляк Дмитро Прокопович

На селі добре розвинута сфера торгівельного обслуговування; на сьогодні діє 5 крамниць промислово-господарського спрямування в пристосованих приміщеннях та 5 в обладнаних приміщеннях власних господарств. Сільська АТС нараховує 153 абоненти. Сільський клуб розрахований на 120 глядацьких місць, книжковий фонд бібліотеки складає 16440 примірників.

   Історія.

Село Попельники за даними професора Ксаверія Мрочка та Михайла Бажанського засноване у 1365 році.

Кріпость-Попельники, стояло на кордоні з Османською імперією. Є дані, які твердять про те, що Кріпость-Попельники було невеличким містом. Є різні версії про назву села. Залишилися від кріпості згарища і попіл. З того часу місце знищеної кріпості почали називати Попельники. У XVI ст. село назвали Попельнею, а згодом Попельники. У XIV столітті місто було зруйноване і спалене турками, а жителі, які залишилися, почали осідати на півночі від річки Черемош.
З певних історичних джерел було відомо, що заселено воно між селом Рудники та сьогоднішнім селом. В основному пролягало воно в урочищах Потічок іСталище. Жителі користувалися лісом та природним водоймищем біля горба Летівки. Летівка від слова літо, там навесні, влітку і до пізньої осені випасали худобу, коні, вівці, кози. Горб Летівка зберігся до нашого часу, але нижчим. У давнину село було багате лісом, водою, рибою, землею. Протягом двох століть перші поселення зберегли свою цілість. На початок XVII століття село розширюється. Заселяються нові сім'ї вздовж Черемоша. Село не має дуже урожайної землі, взагалі не має чорнозему, тому і господарське життя не дуже інтенсивне, але зате випасання худоби відбувалося краще, як в інших селах, бо є обширні луги для випасання худоби. У лузі були такі урочища: Урочища Став. Перший Брід, Другий Брід, Вишнівка, Джубер.

   Церква.

Церква Архистратига Михаїла . Побудована на кошти громади в 1837 р. Освячена 1842 р. Дерев'яна, п'ятикупольна. Іконостас чотириярусний, різьблений. У вівтарі церкви на Горньому місці є напис: «1837 рік Василь Андрійчук». Пам'ятник архітектури № 957. В часи радянської влади, коли скрізь закривалися церкви, в Попельниках церква діяла. 21 липня 2002 р. Єпископом Івано-Франківським і Галицьким Іоасафомосвячено новий престіл. Належить до УПЦ КП .В XVIII столітті було дві придорожні каплички. Згідно з Шематизмом Львівської єпархії 1841 р. парафія в с. Попельники заснована в 1784 р.

   Освіта.

В селі Попельники школа почала працювати з 1826 року. Громада викупила сільську корчму у єврея Гершина і заснувала світську школу. Школа трикласна, але викладання велося українською мовою. З 1884 року учні почали здобувати в селі Попельники семирічну освіту. Велику допомогу в розвитку освіти села надавали нащадки Григорія Ромашкана. ОтецьМикола Колянківський, а пізніше отець Василь Березовський організували сільську бібліотеку. Отець Василь Березовський народився у 1808 році, висвячений 1840 року, викладав у школі історію та релігію.

Історія складалася з двох частин: історії рідного краю (особливо рух опришків) та історії України за Кониським. У школі навчалися діти різних націй та вірувань. У 1929 році в селі проживало греко-католиків 1584 особи, римо-католиків 25 осіб, євреїв 61 особа. їх діти разом навчалися в школі.

З 1925 по 1939 рік директором школи працював націоналіст Михайло Найдан. Він був організатором та диригентом церковного і сільського хорів.

У 1939 році з приходом радянської армії Михайла Найдана було арештовано за національні переконання і розстріляно в Харківській тюрмі. Культурному відродженню села сприяла сільська читальня «Просвіта». У 1908 році головою «Просвіти» був Прокіп Захарія. У бібліотеці нараховувалося 114 книжок, а у «Просвіті» села було 50 членів. Сільська «Просвіта» була ініціативна, мала вплив на формування в людей національного світогляду.

У 1939–1941 роках у школі працювала учительська сім'я Сідоренків. У період німецької окупації працювали вчителі Роман Ватаманюк, житель села Попельники, та Степан Дудик, житель с. Джурова. Обидва були репресовані радянською владою. Уроки релігії проводив о. Юліан Гранківський, який доїжджав із села Тучапи та обслуговував парафіян с. Попельники.
З 1939 р. до 1947 р. в селі працювала початкова школа.

Від 1944 р. до 1947 р. її директором була Захарія Розалія Іванівна, уродженка села Джурів, вийшла заміж до с. Попельники. Виховала двох дітей. Разом з педколективом початкової школи проводила всеобуч.

З 1947 р. рішенням Заболотівського райвиконкому Станіславської області почала працювати в с. Попельники семирічна школа. Директором призначили Гайдабуру Олексія Федоровича, уродженця с. Сари Гадяцького району Полтавської області. Він з дружиною, вчителькою російської мови та літератури Гайдабурою Галиною Григорівною працювали до 1985 року. У 1985 р. Олексій Федорович помер, дружина — в 2008 р. Директором семирічної школи с. Попельники Гайдабура Олексій Федорович пропрацював із 1947 по 1967 рік. Прізвища вчителів, які працювали в цей період: Довганюк Дмитро Васильович, Довбенчук Василь Миколайович, Косенко (заступник директора школи), Кейван Микола Васильович, Приступа Олексій, Гайдабура О. Ф., Гайдабура Г. Г., Огрисько Тетяна, Хрептій-Шулепа Євдокія Яківна, Флійчук-Гуцуляк Ірина Іллівна, Приступа Софія Назарівна. Гайдабура Олексій Федорович був гарним учителем історії, досвідченим управлінцем з питань навчально-виховного процесу, активним учасником драматичного гуртка. У післявоєнні роки підтримував тісний зв'язок та допомагав сільським учасникам УПА. Найважливіше для села було те, що педагогічний колектив під керівництвом Гайдабури О. Ф. в 1948 році виконав всеобуч, тобто всі діти у повоєнний період навчалися в школі. Художня самодіяльність виховувала естетичний смак в учнів та батьків. Школа займала призові місця на районних оглядах художньої самодіяльності. В ній працювали гуртки: танцювальний, співочий, фізкультурний, народних інструментів, художнього читання. В 1962 році при наполегливості та ініціативності Гайдабури О. Ф. в селі закладено фундамент під існуючу сьогодні школу. Школа була добудована в 1969 році.

Послідовником Гайдабури О. Ф. став його учень Андрійчук Федір Іванович, призначений директором в 1967 році. Андрійчук Федір Іванович — уродженець села. До 1967 р. діти навчалися у старій школі в дві зміни, бо налічувалося лише 5 класних кімнат.

З 1967 року директор школи організовує навчання в одну зміну, орендувавши сільську читальню та будинки репресованого Александрука Григорія Дмитровича. Було завершено будівництво школи, проведено водяне опалення, обладнано меблями класні приміщення і з вересня 1969 року діти почали навчатися у новій світлій і просторій школі. При школі працювала шкільна їдальня. Харчування було безплатним для всіх школярів.

З 2011 р. директор школи — Чурак Ярослава Романівна.

В селі побудовано дитячий садок на 90 місць, який діє з 1983 року.

   Відомі уродженці.

Богосєвич Теодор-Станіслав — український стоматолог, доктор медицини, професор, член Віденського стоматологічного товариства.

Джурів

Провідний спеціаліст з документування - Равлюк Марія Григорівна

Головний спеціаліст-землевпорядник Максим'юк Іванна Петрівна

 

    Джурів  –  село на правому березі річки Рибниці в межиріччі Прута та Черемошу. На сході та північному сході Джурів межує із с. Рудники, на півночі із с. Іллінці, на північному заході – с. Тростянець, на заході – с. Новоселиця, на півдні із с. Попельники.

   Походження назви села існують різні здогадки. Найбільш правдоподібно, що топонім Джурів походить від власного імені Джур. На це вказує присвійний суфікс -ів. Місцеві люди запевняють, що назва села пішла від джерел, яких в Джурові дуже багато, і перші поселенці поселилися біля них. На картах Боплана (ХVІІст.) назва села на латині – Juriw.

   Перша письмова згадка про село належить до 1394 року. Існує грамота, в якій польський король Владислав дарує Данилу Задеревецькому 29 червня 1394 року села під Галичем і Зудечевом (Жидачевом?). Також в тій грамоті згадується Джурів з присілками Колоколин, Михалев, Черемка, Волкович, "а противу Сахова Княжлоука".

Загальна площа – 2233,80 га, площа нас. пункту – 595,70 га

Населення – 1809 осіб

Віддаль до Снятина – 20 км, до Івано-Франківська – 100 км

Пошт. інд. 78354

   Щодо рельєфу, то територія Джурова є складовою Передкарпатської височини. Південна частина населеного пункту є рівнинною (спільна тераса Рибниці та Черемошу), а північна ­– це височина, яку Рибниця ділить на два великі горби, що порізані ярами та вкриті лісом. Найбільша висота в межах села становить 356,9 м від рівня моря (урочище Чорновище), а найнижчий уріз річки Рибниці в урочищі Полики – 242,6м. Породи, що вкривають поверхню мають четвертинний вік (приблизно 2 млн. років). В ярах лісу на поверхню виходять більш давні породи міоцену та пліоцену верхнього неогену). Основні корисні копалини на території Джурова – це піски, глини та гравійно-галечникові породи. Глибше залягають буре вугілля, сірка, природній газ, однак на даний час вони не мають промислового значення.

   Водний режим на території Джурова особливий тим, що вздовж всього правого берега Рибниці підземні води виходять на поверхню великою кількістю джерел, чого не має жодне із сіл Снятинського району. Внаслідок дренажів зникли заболочені ділянки. Фрагмент низинного болота зберігся тільки в урочищі Кирнички. Рибниця в межах Джурова має невеликі праві та ліві притоки-струмки, які в посушливі роки пересихають. Підземні води є одним із найбільших багатств Джурова.

    Рівнинна територія  розорана, височини покриті луками, садами та лісом. Основна деревотвірна порода Джурівського лісу – це граб, дуб, бук, смерека. Видовий склад дерев сильно видозмінений людиною у порівнянні із первісним ландшафтом лісу, де раніше переважали в основному тільки дуб та граб.

   Ґрунти в основному дерново-підзолисті, є фрагменти торфоболотних, сірих лісових та чорноземів опідзолених. Значна частина ґрунтів стала можливою для обробітку після проведення дренажів в 70 рр. ХХст.

   На найменше змінених людиною територіях збереглися окремі види рослин та тварин, що занесені до Червоної книги. Із рослин – це всі види орхідних, а з тварин – окремі види риб, комах та ссавців. У північно-західній околиці села є ботаніко-ентомологічний заказник Лупінь, що знаходиться у віданні Коломийського держлісництва.

   Найбільш привабливими для майбутніх інвесторів в майбутньому можуть стати рекреаційні ресурси. Ліс з його своєрідним рослинним та тваринним світом, джерела, річка Рибниця, струмки, історико-етнографічні особливості та  порівняно розвинута соціальна інфраструктура є доброю базою для розвитку оздоровчих та туристичних послуг.

   Село має велике число культурно-історичних пам'ятників: Т.Г.Шевченку (1992 р.), учасникам Другої світової війни (1967 р.), пам'ятний знак "Джурову -

   600 літ (1394-1994)", пам'ятний хрест про скасування панщини (1848 р.), борцям за волю України, хрест-пам'ятник на могилі воїнів УПА.

   Яскрава, драматична, героїчна історія населеного пункту знайшла своє відображення у книгах Дмитра Чабана (1936-2010) "Село над бистроплинною Рибницею" (1994) та "Школо - колиско моя" (2005). Історію життя та боротьби воїнів ОУН-УПА Джурова дослідив та описав у книзі «Пом’яни їх, Господи» (2010) Роман Яхневич.  Красу рідного краю, його флору і фауну впродовж багатьох літ відображає у фотомистецьких світлинах Мирослав Атаманюк (1945 р.н., смт. Заболотів), мешканець Джурова - учасник, переможець, лауреат багатьох конкурсів та імпрез. Майже сорок альбомів, календарів, книг і путівників авторських чи колективних проілюстровані світлинами майстра. Урочище "Бажандарня" у Джурові - місце дислокації роївок УПА і повстанських криївок відобразила на своєму олійному полотні уродженка села, мешканка Снятина вчитель Ганна Курилюк (1942 р.н.). Школа гордиться своїми багатьма випускниками, що прославили село та нашу державу своїми  добрими ділами. Серед них люди багатьох професій, що працюють в різних куточках нашої держави та усієї земної кулі.

   Пилип’юк Василь Васильович (1950 р.н.) – фотомайстер, лауреат Шевченківської премії, Заслужений діяч мистецтв України, лауреат багатьох премій Міжнародної федерації фотомистецтва, автор багатьох широко відомих фотоальбомів, президент видавництва «Світло й тінь»,  власник першої в Україні приватної фотогалереї, заступник президента Світового об’єднання фотографів-українців.

Тучапи

Провідний спеціаліст з документування - Маценко Галина Миронівна

Головний спеціаліст-землевпорядник Михайлик Ольга Миколаївна

 

    Тучапи (Tuchapy) – село розташоване південно-західніше Снятина. Вперше документально фіксується 1410 року. Топонім утворений від родової назви Тучапи < особова назва Тучап, що є на думку дослідників давньослов'янським іменем не зафіксованим у давніх джерелах. Місцеві мешканці стверджують, що у назві села відбилися часи татарського лихоліття. А тому вони оберігаючись від ворогів ставили для охорони чати, тобто сторожу. Говорили: "Ту (т) чати", згодом поселення стали називати Тучапи.

Загальна площа – 673,20 га, площа нас.пункту – 220,70 га.

Населення – 520 осіб

Віддаль до Снятина – 20 км, до Івано-Франківська – 105 км.

Пошт. інд. 78357

   У селі працює загальноосвітня школа І ступеня (завідувач Левицька Світлана Федорівна) і в ній навчається 14 учнів.

   Станом на 1 січня 2009 року в селі нараховувалося 188 господарств. Всю землю в кількості 300,95 га розпайовано до присадибних ділянок. А фермерське господарство, яке очолює Ірина Романівна Карп'юк, обробляє 7 га сільськогосподарських угідь.

   У користуванні жителів села: вантажних автомобілів – більше 4, легкових – 48, мікроавтобусів – 3, комбайнів – 2, міні-тракторів – 3, мотоциклів – 10.

   Село має фельдшерсько-акушерський пункт (завідувач – Сенюк Надія Ярославівна). У населеному пункті працює бібліотека (завідувач – Фербей Людмила Василівна). Книжковий фонд становить 5878 примірників. До місцевої АТС підключено 27 абонентів. Кафе "Козацькі забави" (власник Микола Курилюк) та крамниця "Універсам" (власник Наталія Плешкан) відзначаються високою культурою обслуговування.

   До нових літописних сторінок цього поселення треба додати те, що 1999 року відкрито стадіон. У 2000 році споруджено пам'ятник Т. Г. Шевченку. Шістнадцятого травня 2000 року освячено відновлений хрест про скасування панщини. Перебудовано хату-музей населеного пункту (2010). Відкрито пам'ятник борцям за волю України (2003), побудовано та відкрито пам’тник до 600-річчя села (2010)

   Капітально відремонтовані усі установи, зроблено огорожу школи, медпункту, сільської ради і бібліотеки. Споруджено сільський клуб на 200 глядацьких місць. Всі ці будівельно-опоряджувальні роботи велись методом народної будови.

   У селі є церква Покрови Пресвятої Богородиці. У складі Української Православної Церкви Київського патріархату. Настоятелем храму є священик о. Роман Василевич (1977р.н.), Членів громади УПЦ КП – 568 осіб (2004 р.).

   Історія Тучап, висока та одвічна мудра культура його жителів яскраво виписана нашим краянином Дмитром Чабаном у книзі "Тучапи на Черемошем" (2001), та трагічна сторінка села у книзі Василя Харитона “Нескорені Тучапи” (2010).